В одному місті жила-була дівчинка на ім’я Оля. Жила вона разом з бабусею, яку дуже любила. Батьки Олі працювали в іншому місті, тож бачилися с донею нечасто і бабуся була для Олі і мамою, і татом, і навіть сусідським хлопчаком, який все намагався подружитися з дівчинкою. Правду кажучи, у Олі й не було близьких друзів, була тільки бабуня та улюблені іграшки: Ведмедик, Зайчик та Їжачок. З ними дівчинка гралася та довіряла їм свої таємниці. Коли іграшкам ставало нецікаво, дівчинка придумувала їм різноманітні історії, сміялася та сумувала, а разом з нею сміялися та сумували й іграшки. Оля так звикла до них, що могла цілими днями не виходити з дому. Бабуся, дивлячись на це, лише хитала головою та зітхала: «Ох, хіба ж так можна? Адже літо на вулиці! Поглянь, який сонячний день! Скільки діток граються на вулиці, а ти з дому не хочеш вийти».

Аж ось літо скінчилося, прийшло 1 вересня, і Оля пішла до школи – перший раз у перший клас!

Дівчинка не відразу звикла до свого класу, спочатку їй було важко: вона відчувала себе якось невпевнено в колі незнайомих дітей і трималася від них осторонь.

— Гей, тихоня, як тебе звати? – спитав її Федько, красивий та нібито вихований, на перший погляд, хлопчик. У нього була ручка з золотим пером, якою він дуже пишався.

Зашарівшись, Оля не відповіла, і тоді Федько почав над нею насміхатися: — Так ти ще й німа! В нашому класі німа!

Аж ось пролунав дзінок, і учні почали сідати за парти. Оля сіла за свою і відчула під собою щось липке та мокре. Це була чорнильна клякса, яку їй на стілець посадив Федько. Оля дуже розхвилювалася, ій стало соромно та образливо, а Федько знову почав насміхатися. А слідом за ним й інші учні.

— Чому ви смієтеся? – ледве стримуючи сльози, спитала дівчинка й побігла зі школи додому.

Коли вона тихенько увійшла в дім, бабуся поралася на кухні, тому не помітила Олиних сліз. Дівчинка зачинилася в своій кімнаті і гірко заплакала.

— Що з тобою? – співчутливо запитав Їжачок.

— Ти хороша, — пожалів дівчинку Зайчик й доторкнувся до її щічок своїми ніжними пухнастими вушками. А Ведмедик сказав: — Не плач, Олю! Адже у тебе є ми – твої вірні друзі.

Трішки подумавши, мудрий Ведмедик додав: — А якщо тобі буде мало нас, придумай собі ще друзів. Адже ти любиш фантазувати.

Оля посміхнулася, ласкаво обійняла Ведмедика, Їжачка та Зайчика, а потім і справді придумала нових друзів. Цілу казкову країну, де були чарівне місто, зачаклований ліс, кришталева річка, квітуче поле і діти, які бігли по цьому полю. Вони бігли по траві, а високо над ними у синьому небі ширяв повітряний змій… Олі так сподобалося фантазувати, що вона придумала ще й красивий корабель з білосніжними вітрилами та коня з золотою гривою.

Серце дівчинки переповнювала радість, її було так багато, що Оля відразу захотіла поділитися нею с ким-небуть. Вона зірвала з квітучого поля волошку та подарувала її бабусі.

— Ой! Звідки в тебе це диво? – запитала бабуся.

Наступного дня, йдучи до школи, Оля захопила з собою всі свої фантазії. Дівчинка принесла їх в клас і дочекавшись перерви, сказала учням:

— Я придумала казкову країну. Давайте грати в неї разом.

Оля роздала дітям свої дивовижні фантазії, і діти їм дуже зраділи.

Петрику дістався золотогривий кінь, Сергійкові – красивий вітрильник, Даринці –букет принцеси, яка жила у чарівному місті, Тетянці – черевички принцеси, а Федьку – ключ від міської брами.

Все роздала Оля — і чарівне місто, і зачаклований ліс, і кришталеву річку і квітуче поле. Нічого не залишилося у дівчинки. Крім повітряного змія. Оля про нього забула, тому нікому й не віддала. Змій був таким крихітним, що вмістився на кінчику її мізинчика. Адже змій був лише дитячою фантазією, а всі дитячі фантазії, як відомо, крихітні.

Оля дуже хотіла запустити цього змія, але в неї нічого не виходило. Зрештою вона придумала маленьку фею. Назвала її майже як себе – Оллі, простягнула ій мотузочку від повітряного змія і попросила запустити його в повітря. Але у феї теж нічого не вийшло.

— В мене немає поля, по якому я могла б розбігтися, щоб запустити змія, — сказала Оллі. – У мене немає неба, в яке б злетів змій. В мене немає річки, з якої я могла б напитися. В мене немає лісу, в якому я могла б послухати співи пташок. В мене немає коня, якого я могла б обійняти за шию, та немає вітрильника, на якому я могла б об’їхати весь казковий світ… В мене, зрештою, немає будинку, в якому я могла б з зустріти ранок.

Засумувала Оля, почувши такі слова. А потім пішла до своїх шкільних товаришів, розповіла їм про свою біду й попросила допомоги.

— Та ну, змій, — стали галасувати учні. – Й без нього обійдемося.

Один лише Федько сприйняв прохання Олі близько до серця.

— А я ніколи не бачив, як літає казковий повітряний змій! – сказав хлопчик. – Мабуть, це дуже красиво. Давайте допоможемо маленькій Оллі. Ось мій ключ.

З цими словами Федько простягнув ключ від міської брами.

— Ось моє небо! А ось мій ліс! – один поперед одного закричали учні, повертаючи Олі її фантазії. – Візьми мого коня! Забери моє поле! І мою річку не забудь!..

І тільки це сталося, як з крихітних фантазій Олі, неначе із іграшкових пазлів, склалася дивна мозаїка – казкова країна, яку придумала дівчинка. Там було чарівне місто, зачаклований ліс, кришталева ріка та квітучий луг. По річці плив красивий вітрильник, а по лугу бігли наввипередки золотогривий кінь та маленька фея. Оллі тримала в руках мотузочку, до якої був прив’язаний повітряний змій. А змій, легкий та вільний, поважно плив над казковою країною… А потім над партою Олі… А потім змій злетів до стелі та став літати над класом. Це було так чудово!

Можливо, повітряний змій вилетів би у відчинене вікно. Аж раптом пішов дощ – спочатку в казковій країні, а потім у класі. Діти принишкли, а Федько закричав: «Рятуйте змія! Він може намокнути!» Аж раптом з’явилася веселка і закрила собою змія.

— Ура! – зраділи діти. Вони стали сміятися та стрибати під казковою веселкою.

І разом з дитячим сміхом веселка засвітилася, заблищала і навіть стала пахнути чимось таким солодким та смачним.

Ви не знаєте, що це було? Спитайте у Федька та Олі. А також у інших дітей. Вони тепер друзі-не розлий вода – разом навчаються, разом граються та фантазують.

Федько подарував Олі свою ручку з золотим пером та блокнот, щоб дівчинка записувала та замальовувала туди свої фантазії.

Пройде час, Оля виросте та складе зі своїх фантазій, як колись склала казкову країну, велику цікаву книгу. І ви будете її першими читачами.

Обов’язково. Потрібно тільки трішечки почекати.

 

липень 2014 р.

переклад українською мовою Анатолій Поляченко