Якось влітку Настуня відпочивала на морі. Разом з мамою та татом вона побувала в дельфінарії і їй так сподобалися веселі, пустотливі дельфіни, що вона попрохала:

– Подаруйте мені іграшкового дельфінчика.

– Добре, – пообіцяв тато. Повернемося додому і подаруємо тобі іграшкового дельфінчика.

Коли Настуня повернулася до рідного міста, мама з татом купили ій набір пасочок для піску. Серед них була й пасочка «дельфінчик». Настя зраділа їй найбільше. Взявши з собою іграшки, вона побігла у двір. Там був дитячий майданчик з гіркою, гойдалкою та пісочницею.

На майданчику гралися дітлахи – Настунині друзі. Аліна весело з’їжджала з гірки, Ілько високо здіймався на гойдалці, а Марічка сиділа під маленькою рожевою парасолькою і уявляла, що вона грибочок.

Настуня дістала пасочки і стала ліпити піщані фігурки: сердечко, зайчика, листочок, яблучко, крабика, м’ячик… Коли вона зліпила дельфінчика, на небі з’явилася рожева хмаринка, а з неї впала вниз крихітна крапелька і потрапила прямісінько на піщаного дельфінчика. І в ту ж мить дельфінчик ворухнув хвостиком та плавниками. А потім підморгнув світлими оченятами і привітався:

– Добридень, Настуне!

Настуня посміхнулася і теж хотіла привітатися, аж раптом в пісочницю стрибнув піщаний кіт. Він схопив дельфінчика і тільки його й бачили.

– Мамо, тату, піщаний кіт забрав мого дельфінчика! – закричала дівчинка. – Кіт його з’їсть!

– Не з’їсть, – спробувала заспокоїти донечку мама. – Адже твій дельфінчик з піску.

– Піщані дельфінчики неїстівні. Не хвилюйся, ми зараз його знайдемо, – пообіцяв тато.

І вони пішли шукати нового друга Настуні.

Але тут на небі з’явилися хмарки, закрили собою сонечко та випустили на землю дощик. Рятуючись від дощику, діти залишили в пісочниці іграшки і розбіглися по домівках. Навіть маленька парасолька залишилася в пісочниці.

Та мама, тато і Настуня не злякалися дощику. Вони продовжували пошуки дельфінчика і невдовзі побачили дивовижну картину. Біля парасольки, залишеної дітлахами, сидів піщаний кіт і терпляче мокнув під дощем. А під парасолькою лежав піщаний дельфінчик і був він повністю сухий.

– Це він! Ми знайшли його! – радісно закричала Настуня.

– А що ти тут робиш? – здивовано спитав тато у піщаного кота.

– Охороняю дельфінчика від дощу, – сумно м’явкнув кіт. Винувато зітхнувши, він зізнався: – Я хотів з ним познайомитися, але тут пішов дощ і ми не встигли погратися.

– Так ось для чого ти взяв мого дельфінчика! – з докором сказала Настуня. Та ще й без дозволу!

Вона похитала пальчиком, але раптом, придивившись, закричала:

– Мамуню, тату, у кота немає хвостика!

Мама з татом теж поглянули на кота – хвоста й справді не було.

– Як шкода! – мама аж сплеснула руками.

– Це тому, що кіт піщаний. Ось дощ й розмив йому хвостика, – зробив висновок тато. Він присів та погладив кота. – Ти, друже, справжній герой. Врятував друга від дощу, а сам постраждав. Та нічого, дощ скоро скінчиться, знову вигляне сонечко, висохнуть травичка та пісочок і ми зліпимо тобі новий хвостик.

– Не уявляю, як можна ліпити з сухого піску, – цілком доречно зауважила мама. – Адже тоді хвостик розсиплеться.

– Ні. не розсиплеться, – запевнив тато. – Я побризкаю на пісок ось цими краплинами і він стане вологим.

І тато показав на краплинки, які блищали на парасольці.

Так воно й сталося. Незабаром вийшло сонечко, дощ закінчився, травичка та пісочок на дитячому майданчику швидко підсохли. Маленька рожева парасолька теж стала сухою. На ній залишилася одна–єдина крапелька. Тато струсив її на пісок, а потім зліпив з нього піщаному котику новий хвіст.

Відтоді у Настуні з’явилося двоє нових друзів – піщаний котик та піщаний дельфінчик. Не вірите? То приходьте до Настуні в гості – самі побачите! Тільки візьміть з собою піщані чіпси – котик та дельфінчик їх дуже полюбляють.

 

жовтень 2013 р.

лютий 2014 р. — переклад українською мовою Анатолій Поляченко