В саду пурхали червоно-фіолетові метелики.
Дік вийшов в сад, щоб накопати землі для квітки. Зупинившись біля старої кремезної груші, Дік вийняв з-за халяви чобота широкий мисливський ніж і ввіткнувши його в землю, став копати. Поглядаючи на красивих метеликів, які безтурботно кружляли над його головою, він набрав землі в маленьке пластмасове відерце.
Земля була потрібна для квітки, котру Дік придбав для своєї нової мрії. Він хотів прив’язати її до себе якомога міцніше – цю ще незнайому йому мрію, тому й задумав подарувати їй кімнатну квітку. Дік копирсався в землі з натхненням та веселою завзятістю. Земля, як і весь сад, була дуже старою. Набагато старіша, ніж Дік, і той відчував цю різницю у віці, вдихаючи вологий, прілий запах землі… Та раптом ніж ледве не перерізав щось біле, подовгувате і зовсім крихітне – розміром заледве з четверту частину мізинця Діка. Він нахилився, щоб ближче роздивитися знахідку. Це була личинка. Дік поклав її зверху у відерце з землею та попрямував до будинку.
У Діка вдома був шпак, йому він і хотів згодувати личинку. Однак зробити це йому завадило доволі неочікуване відкриття: личинка повинна була ось-ось відкритися. Лежачи на грудочках землі, вона раптом почала стискатися та розтискатися, здригаючись та вигинаючись, немовби намагаючись скинути з себе шовковисту оболонку, яка вкривала її з усіх боків. Зачарований цим незвичним видовищем, Дік вирішив почекати появи метелика. Але цього не відбулося. Здригнувшись ще кілька разів, личинка завмерла і більше не виявляла ніяких ознаків життя. Це насторожило Діка. А можливо, метелик помер, подумав він. Дік взяв ножа, которим копирсався у саду, і швидким рухом пройшовся вздовж личинки. У місці розрізу з’явилася мутна водичка, личинка почала зморщуватися і нарешті розпалася – а з неї випав метелик – червоно-фіолетовий, точнісінько такий же, як ті, що літали в садочку. Новонароджений нерухомо лежав на підлозі, не ворушачи крильцами і не намагаючись злетіти. Дік обережно торкнувся його двома пальцями – метелик не ворухнувся, лише ледь-ледь повів вусиками. Ага, живий, зрадів Дік. Він закурив цигарку і відкрив навстіж вікно в кімнату. Разом із свіжим повітрям із саду залетіла зграйка метеликів. Вони почали тривожно кружляти над своїм нещасливим товаришем. Але замість того, щоб злетіти і приєднатися до крилатих гостей, він раптом став зменшуватися прямо на очах Діка.
– Гей, а ну забирайтесь геть! – вигукнув він і почав відганяти надокучливих метеликів від новонародженого. – Ви зараз його доконаєте!
Метелики вилетіли у відкрите вікно, а той, кого він силоміць витягнув з личинки, залишився. Передчасні пологи, промайнуло у Діка в голові. Мабуть, метелик недорозвинений. Можливо, все-таки згодувати його Чазу? Дік підніс метелика до клітки, де дрімав ситий шпак – перед ним стояло майже повне блюдечко з його пташиною їжею. Однак варто було Діку лише ледь-ледь відчинити дверцята, як метелик раптом забився в його пальцях .
– Та ти якийсь контужений! – він відсмикнув руку та розтиснув пальці – метелик безпомічно впав на підлогу. Поглядаючи на нього, Дік раптом подумав: – Слухай, а можливо ти лише голодний?
Він знову відчинив дверцята клітки, взяв блюдечко з їжею і поставив його перед метеликом.
І відразу його крихітне тільце пронизали конвульсії, метелика затіпало, неначе в лихоманці, він став вигинатися всім тілом – і раптом якимось чином опинився біля самого блюдечка. Вмочивши вусики, він жадібно накинувся на їжу. Дік був приголомшений тим, що відбувалося, він не знав, чи йому кричати від захвату, чи викликати на допомогу пожежників. Чому саме їх, в ту хвилину він навряд чи зміг би пояснити. Дік був шокований тим, що метелик поглинав пташинину їжу.
Через кілька днів метелик помітно погладшав та побільшав у розмірах – але так і не навчився літати. Дік помалу звик до метелика, а той – до нього. Він упізнавав його, скоріше всього, по теплу, яке випромінювало його тіло. Шпак підозріло витріщався з клітки на метелика, а той спокійнісінько наминав його їжу.
Я з Михайлом дізнався про цього метелика, коди Дік вперше прийшов з ним в «Полонез». Попиваючи віскі, ми вдвох дивилися футбол по телевізору, який висів зліва від шинквасу, майже навпроти нашого столика. Дік приєднався до нас пізніше. Він не любив футбол, тож в знак протесту закрив собою телевізор та не захотів знімати свого картуза. Ось тоді ми й побачили Берті – так Дік назвав свого метелика. Він сидів на його картузі, витріщившись на нас жвавими, як ртуть, оченятами. Це було справжнє чудовисько! Жирне, з товстим тулубом, який аж блищав від напівпрозорої слизі, але з дуже красивими крильцями. Дік насипав на стіл жменьку крихт, і знявши з картуза метелика, посадив його поряд з крихтами. І раптом метелик став все це жерти!
Потім Дік взяв у мене склянку з віскі і крапнув з неї на стіл – Берті став пити віскі.
– Прибери його, – насупившись, став вимагати Михайло. – Інакше я його приб’ю.
– Не приб’єш, – самовпевненено покрутив головою Дік. Він трішечки відсунувся від столу, даючи нам можливість дивитися телевізор і додав: — Берті скажено любить футбол.
І справді: метелик повернувся в сторону телевізора і завмер, поводячи туди-сюди вибалушеними очиськами.
– Прикольно, – посміхнувшись, зауважив я.
Аж раптом трансляція гри перервалась і почався надзвичайний випуск новин: камера вихопила шматок центральної площі, де люди в шоломах і з щитами відтісняли натовп, який напирав на них.
– Стачка! Стачка! – бар відразу загув як вулик. – Чому ми тут сидимо?! Пішли й ми на стачку!
Бар миттєво спорожнів. Михайло помчав разом з усіма, залишилися лише ми з Діком.
– А ти? – спитав я у Діка, який продовжував дивитися новини.
– Я б туди не пішов, – знехотя відвівши погляд від екрану, зізнався він. – Але він хоче.
Дік показав на метелика – його тільце тіпалося від судом, оченята витріщилися і здавалося, ось-ось луснуть.
— Розумієш, я перед ним у боргу: не втерпів і завчасно дістав його з тої чортової личинки.
– То й що? – не зрозумів я.
– Як що? Він народився недоношений, тому не може літати. Я годую його і стараюсь всіляко годити.
– Здається, у тебе поїхав дах, Діку, – я покрутив пальцем біля скроні.
– Ні, просто у мене, крім шпака, ніколи більше нікого не було. Навіть справжньої мрії… А тут – метелик, який жере пташину іжу і любить телевізор. Згоден, що таке буває не кожен день?
– Так, але…
– Я піду з ним на стачку! – Дік вдарив порожньою склянкою по столу, посадив Берті на картуза, натягнув його на голову й пішов до дверей.
– Але ж це небезпечно, – гукнув я йому навздогін – сам я вирішив не йти на стачку, тому що ніколи не любив масові скупчення людей – мітинги, демонстрації, стачки і тому подібне.
На півдорозі Дік раптом повернувся, і я зрадів – невже він прислухався до мне?
Він простягнув мені великого мисливського ножа.
– Заховай… Від гріха подалі…
І вийшов з бару.
Про те, що трапилося на площі, де відбулося зіткнення протестувальників і поліції, пізніше мені розповів Михайло. Раптово в центрі людської круговерті опинився Дік. Він відчайдушно жестикулював, закликав до примирення, але галас та гул стояли такі, що було чутно лише уривки його слів. Діка почали бити – спочатку свої, а потім і поліція. Хтось заїхав йому по голові і від метелика залишилася лише мокра пляма. Ніхто не знає, що пережив він, опинившись в людському місиві, дивлячись зверху на оскаженілих людей, на чий бік він став – бастуючих чи поліції. Але після одного-єдиного удару метелик і перетворився на мокру пляму.
Бастуючих з площі ніхто не розганяв – вони якось самі по собі розсіялися, розсмокталися, неначе їм дали команду ззовні. А Дік ще пару годин стояв сам-самісінький серед порожньої брудної площі. На його голові повільно підсихав картуз, на якому розчавили метелика. Співчуваючи другові, Михайло хотів було провести його додому, але Дік грубо послав його подалі і зрушив з місця.
Коли він нарешті повернувся додому, то побачив у себе нового метелика. Він невимушено пурхав по кімнаті, кружляв над кліткою, і, здається, загравав зі шпаком, дражнячи його помахами червоно-фіолетових крилець. Побачивши Діка, метелик довірливо сів йому на плече. Але той, гидливо зморщившись, зяв його за крила, вкинув у клітку і згодував шпаку. А потім відразу ж викинув у вікно квітку, для якої копав землю.
Тому що Дік так і не зустрівся зі своєю новою мрією. Кількома днями пізніше я дізнався – не від нього, а від зовсім сторонньої людини – що його мрія загинула в той же день, коли в самісінькому вирі стачки загинув і його улюблений метелик.
Листопад 2013 – квітень 2014 р.
(с) Павло Парфін
(с) Переклад українською мовою Анатолій Поляченко
